Мене звати Ірина, мені 45 років. Є коханий чоловік Мирон, дітки. Старший син Вася вже свою родину має, інколи з онуком в гості приїжджає. А молодша донечка Христя зараз навчається у столиці. Думаєте, що я зараз почну говорити, яка у мене чудова родина і яка я щаслива? Ні. Не хвилюйтеся, заздрість я у вас точно не викличу. Хіба співчуття.
Річ у тому, що чоловік та діти вважають мене досі “годувальницею.” Ну так, я не заперечую, що жінка повинна доглядати за будинком, так сказати, бути берегинею родинного вогнища. Але це вже вийшло за всі рамки адекватної поведінки. Мого чоловіка нещодавно скоротили на роботі, тому зараз у нас з фінансами не дуже добре.
На носі новорічні свята, а зарплату на роботі затримали вже який день. Гроші чоловіка нам ледь вистачило на оплату комунальних послуг. Ввечері я поверталася додому, зайшла у супермаркет купити продукти. Ні, я не обирала дорогі морепродукти, а макарони й гречку на акції. Надворі було дуже слизько, голо лід та мої осінні чобітки не витримали такого “квесту”. Словом, я впала у першу кучугуру та ще й порвала всі пакети.
І знаєте, я тоді не стала плакати чи бідкатися, що могла отримати декілька синців. Ні, мені немов у голові засвітилася невеличка лампочка. “А навіщо мені це все треба?” – промайнула думка. Дійсно, діти вже дорослі, можуть самі про себе подбати. Я у їх роки вже працювала на роботі, платила за оренду квартири і ще могла відкласти кошти на “чорний” день. А Вася ледь не щотижня до мене телефонує та просить гроші у борг. Христі ми з чоловіком досі оплачуємо університет та гуртожиток. А ще клуби, ресторани, косметику, одяг…
А коли я собі востаннє щось купувала? Та навіть зимові чобітки? Чи теплу шапочку? Словом, я піднялася, обтрясла сніг з курточки, зібрала продукти та пішла додому.
– Мамо, привіт! А ми сьогодні в гості заїдемо. Бо Маша цілий день біля малого крутилася, нічого не встигла приготувати. А зробиш мою улюблену шарлотку з яблуками? Бо я такий голодний, цілий день нічого на роботі не їв, – зателефонував син.
Я навіть не здивувалася. Онукові моєму вже рік, я пропонувала влаштувати його у дитсадок. Вася перебивається тимчасовими заробітками, а невістка сидить вдома. Думаєте, що вони такі бідні та нещасні? Я їм дарувала мультиварку, блендер, хлібопічку, соковичавлювач. Ну, словом, такі корисні у побуті речі. 5 хвилин – і вечеря готова. Але ні, їздити до мене на інший кінець міста їм набагато краще.
– Хіба заїдь до магазину, купи тісто, дріжджі та яблука.
– Ну мамо, це буде довго. Піди і купи сама. Поки ти приготуєш, то ми якраз приїхати встигнемо, – починає дорікати Вася.
Ось це так нахабу я виховала!
– Знаєш, синку, я вважаю, що ти вже дорослий чоловік. Твоя дружина не вміє готувати? Прошу, замовляйте піцу чи вечеряйте в ресторані. А я тобі більше не буду прислуговувати кухаркою, – і кинула слухавку.
Якщо мій син має хоча б крихту совісті та знає українську мову, то повинен зрозуміти мої слова.
– А, ти вже вдома? Приготуй щось на швидку руку, бо я голодний, – зазирає у кухню чоловік.
Здається, що я ввійшла в кураж та відчула нові сили. Знала, що Мирон сьогодні був цілий день вдома.
– Послухай, а ти сам нічого не міг приготувати? Ну хоча б смажену картоплю чи яєшню? У ванній багато речей, чому не розвісив їх на балконі? Я прийшла після роботи втомлена та знесилена, у мене нема ні бажання, ні часу тобі щось готувати. Так що в одну руку взяв сковорідку, в іншу – ганчірку та пішов з пісенькою!
Ох, почувалася немов той великий завойовник, який переміг найлютішого ворога. Залишилася на черзі донька Христя. Вона ніби мала сьоме чуття, бо знала, коли зателефонувати:
– Ма, привіт. Слухай, ми сьогодні з дівчатами йдемо до клубу, хочемо відпочити. Кинь тисячу гривень на карту.
Я закотила очі, набрала у груди повітря і промовила:
– Ні. Христино, мені телефонували з твого університету. У тебе стільки боргів, можуть до сесії не допустити. Скажи, на милість, ти там взагалі берегів пустилася? Хочеш, щоб тебе геть вигнали? Ким ти будеш без освіти? Словом, ніяких дискотек, сьогодні ввечері твоя компанія – конспекти та реферати. І борони тебе Боже, якщо я дізнаюся про ще один пропуск чи зауваження від викладача.
Тоді відчула таке полегшення. Немов вийшла з холодного душу чи камінь з грудей впав. Всі в родині звикли, що я буду бігати біля них, як те цуценя. Тому дай їсти, ті гроші просять. Ха, а про мене хтось подумав? Дістало таке відношення. Все-таки, їм вже не 5 рочків, а дорослі люди. То нехай самі потурбуються про власне життя. А я заслужила на відпочинок. Тому планую взяти на роботі відпустку та поїхати з подругами в Буковель та запишуся на танці. Новий Рік – нова я!
Жінка вчинила правильно? Ви підтримуєте її рішення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!