«Від побиттів у мене під серцем одразу тріснули два ребра»

равствуй, дорогой наш солдат! Я хочу пожелать тебе удачи и победы. Надеюсь, что ты вернешься к тем, кто тебя любит и ждет. Ты настоящий герой нашей страны. Ты сражаешься ради нас, ради нашей родины. Я хочу поблагодарить тебя за то, что ты важно несешь свою службу! Уничтожаешь жестокость и беспредел», — пише Аліна Орлова з 6-Б російському військовому.

Її лист, на якому намальована георгіївська стрічка та пʼять гвоздик, лежить серед сміття в залі очікувань залізничного вокзалу Козачої Лопані на Харківщині. Понад пів року росіяни катували й допитували тут людей. Забирали їх з автівок прямо на дорозі, приїжджали зранку в їхні домівки або ж просто викрадали посеред вулиці. Місцевий мешканець Віталій, здається, пережив усе найгірше, що могло статися: його били, до геніталій під’єднували струм, катували. Він не раз думав, що ліпше було б померти і більше не мучитися, не терпіти знущання росіян.

24 лютого приблизно о 12-й мені з криками зателефонувала донька. Вона з мамою, моєю колишньою дружиною, мешкала окремо, і до них у теплицю одразу за хатою прилетів снаряд.

Вони знали: з усіх лише я міг розуміти, що насправді відбувається і що робити далі — все ж таки відслужив три роки в зоні АТО.

Я прийшов і залишився жити з ними. Так, я розумів: якщо мене впіймають, то невідомо що зі мною зроблять. Але ми з дружиною розлучилися, коли доньці було пʼять, і покинути її вдруге, коли вона попросила про допомогу, я не міг.

До 22 березня ми жили всі разом, допоки по мене о 10 ранку на двох джипах не приїхали військові. Їх було четверо. Вони навіть свої обличчя не ховали — просто забігли в хату з автоматами. Я в цей час саме готував салат.

«Ти Віталік? — Так. — Лягай».

Колишня дружина накинула на мене куртку, допомогла впоратися з рукавами. Я підвівся. Голову сказали не підіймати. Посадили в машину, вдарили, щоб я зігнувся якомога нижче, й увіткнули дуло автомата в ребро. Один із військових ще сказав: «Дай Боже, щоб був стрибок і в мене зіскочив палець. Щоб ми тебе навіть не довезли».

«Під серцем у мене одразу тріснули два ребра»

Мене привезли на залізничний вокзал. Витягнули з машини й поставили до стіни. Поруч стояв військовий із поліцейським кийком. Я бачив, як у нього тряслися руки, як усе кипіло від адреналіну. Коли він упоров мені по шиї, я впав. Потім звідусіль почали бігти люди, я одразу ж інстинктивно прикрив голову руками. Вони лупили мене і кричали: «Від Донбасу вам привіт!»

Від побиттів під серцем у мене одразу тріснули два ребра. Ще декілька — ззаду і справа.

Мене підвели, дали сигарету й перетягнули на вокзал. Волокли сходами на другий поверх. Сам я вже не міг ходити, тому попід руки мене почали заводити в різні кімнати. І куди б ми не заходили, всюди було зайнято, людей уже допитували.

Потім одного чоловіка вивели з кімнати, звільнивши місце для мене. Памʼятаю, що зробив три-чотири кроки від входу — і мене знову почали бити. Я впав. Били ногами. Я кричав, що маю пахову грижу, і якщо вони будуть продовжувати, то помру на місці.

«Де пахова грижа? Покажи», — казали вони мені.

З мене стягнули штани, труси, я перевернувся, щоб показати, а мені до геніталій пристебнули щось схоже на прищіпку, а на стегно поклали шматок товстого важкого проводу.

«Зараз ти будеш відповідати на мої запитання. І відповідатимеш правильно», — казав один із військових.

Тоді я зрозумів, що буде далі.

Коли пустили струм, з’явилося відчуття, неначе мені через геніталії заливають чи то розпечений метал, чи то холодний азот, чи то все разом. Цей звук — «дик-дик-дик-дик». Я постійно його чув у голові.

А тим часом вони ставили запитання про те, ким я був до служби в АТО, як потрапив у лави бійців АТО, дати народження обох моїх дітей. Це була своєрідна перевірка на те, чи не брешу я.

Насправді ж вони мали всю інформацію про мене і просто сміялися з того, що я відповідав. Мене врятувало тільки те, що вони не знайшли моїх військових документів. Тому я сказав, що був старшиною роти — готував, одягав і до зброї не мав жодного стосунку.

Струмом мене смалили, допоки не зайшов один їхній військовий.

«Ох, подивіться, у нього все горить, аж дим іде».

Вони посміялись і почали поливати мене водою. Не для того, щоб загасити, а щоб струм ліпше проходив.

«Закликаю українську армію скласти зброю, не стріляти проти росії…»

Я почав битися головою об підлогу. Хотів розбити голову й померти. Катування струмом були за межею можливого, я не міг цього терпіти.

Тоді військові підклали мені під голову якесь ганчірʼя і сказали: якщо я продовжуватиму, то мене катуватимуть струмом, поки не зупиниться серце.

Я кричав, задихався, мені бракувало повітря.

Здається, приблизно за годину це все припинилося, і мене спустили в підвал, який уже був переповнений місцевими. Я чув, що там були літні люди, молодь, але не бачив, хто саме, тому що мої очі заклеїли скотчем.

Увесь час я мав там запаморочливі відчуття, ніби в мене їде дах. Траплялося, що наглядачі давали сигарету: кожен робив по дві тяги й передавав далі. Їсти приносили раз на добу — одноразовий стакан супу. У туалет виводили, коли хотілося. Але ще два тижні після катувань струмом я спускав сечу, сидячи. Боявся не те що дивитися на геніталії — навіть руками торкатися. Це була суцільна рана.

На п‘яту добу приїхала російська преса. Мене вивели з підвалу й завели в маленьку кімнату. Попереду стояли журналісти, позаду — військові у чорному з автоматами. Сказали, якщо відповідатиму правильно — не помру і поїду до сімʼї та дітей.

Мені читали запитання й казали, як я мав відповідати: де служив, у якому батальйоні, що не стріляв у росіян і закликаю українську армію скласти зброю. Ще щось було про братні народи…

Просили також, щоб я говорив усе це дуже переконливо, із закликом, як артист!

Мої слова записали на відео, завантажили на YouTube — і після цього повернули назад у підвал.

«Вони нас називали зеками»

Раптом у підвал забігли військові.

«Ось цього — на вихід!»

Чесно кажучи, я мав невелику надію, що зараз мене відпустять до родини, як обіцяли.

Ні — поставили до стіни, обрізали старий скотч із рук, вивернули їх і перемотали заново, під кутом 90 градусів. Попри те, що я мав поламані ребра.

Мене повезли до Гоптівки, де знову запроторили в підвал. Стояти я вже не міг, тому попросив сісти на підлогу і схилив голову.

Потім туди зайшов лікар, який робив обхід серед «зеків» (так нас росіяни називали). Він наказав терміново розвʼязати мені руки, інакше я міг померти.

Лікар пхав мені в рот якусь таблетку, вона випадала на підлогу. Я її ловив, мені назад її запихали, давали ще якісь препарати.

За пів години мене знову вивели. Бачу, стоїть камера, світло. Якийсь чоловік, що навіть не ховав обличчя, наказав розповідати знову те саме, що я вже говорив у Козачій Лопані.

Мені було дуже важливо запамʼятати кожну крапку, кому, слово. Якби я щось переплутав місцями, було б непереливки.

Після цього знову почалися допити з тими самими запитаннями й удари по поламаних ребрах. Мені здалося, що вони знали все про катування струмом, про попередні допити на вокзалі, а повторити вирішили для того, щоб знову зіставити, чи не брешу я часом.

«Скажіть, що потрібно розповісти, лише не бийте струмом!»

Мене знову кудись вивели, взявши під руки. Я думав: що ще може бути далі? Чув, як відчинилися двері, мені вкотре зрізали скотч з очей — і я побачив перед собою приблизно 30 людей у два ряди з руками за спиною. Усі дивляться на мене, а я не можу зрозуміти, де я і хто вони. Позаду них ганчірʼя, мішки, палети — це означало, що вони тут живуть.

Один чоловік старшого віку каже: «Швидше дайте йому води, ви що, не бачите, він не може отямитися». Я попив.

Щойно конвоїр зачинив двері, усі сіли. Інакше вони мали стояти з руками за спиною та головою вниз.

Ніколи в житті не забуду цей звук, коли людей катували «тапіком». Коли казали: «Розказуй». «Що розказувати?» І одразу цей звук. Люди кричали: «Скажіть, що потрібно розповісти, лише не бийте струмом!»

Чув, як один чоловік аж булькав від побиттів.

«Я не полковник. Я взагалі не маю стосунку до армії, я цивільний», — долинало з допиту.

І справді, це був просто високий статечний чоловік.

Збирав недопалки й чистив картоплю

Згодом мене вивели на роботи. Я мав підмітати територію.

В один із днів через Гоптівку їхала колона техніки, маркована літерою Z. Я підняв голову — подивитися, що там. Конвоїр одразу це помітив і змусив мене збирати недопалки. Довелося повзати навколішки, інакше з поламаними ребрами я цього робити не міг. А втім, після цього більше ніхто не підводив голову — усім була наука.

Пізніше я почав працювати на кухні: чистив картоплю, цибулю, моркву, мив казанки, тарілки. До приготування нас, звісно, не допускали. Робоча зміна була із 7 ранку до 10 вечора, потрібно було підготувати продукти на 150, а під час їхньої ротації — на 300 військових.

Нас там також годували тричі на день, але щоб ніхто не бачив. Тому що бували такі, що заходили на кухню й казали: «О, смердючі укропи, апетиту немає».

Іноді я сидів на кухні, дивився на Бєлгородську трасу, якою їхало дуже багато розбитої техніки. Бронемашини командирські, ніби молотом ударені, потрощені. Душа так раділа, але ж усміхатися не можна було.

Траплялося, що прилітало по нас. Спершу ховалися вони, а потім згадували, що десь там «зеки», тобто ми, бігають.

Казали: «Ну, хто вижив, хто не вижив». І сміялися.

«Я постійно чекав постріл у спину»

Так минув місяць.

Одного дня я прийшов після роботи у підвал, а мені кажуть, що заходили військові, називали моє прізвище і ще одного чоловіка.

Це означало, що нас збиралися відпустити. Але я не вірив у це — подумав, що просто поганий жарт.

До ранку я не спав. Гадав — або мене справді відпустять, або ж кудись далі повезуть. Тому що траплялися випадки, коли вони забирали АТОвців із собою в Луганськ. Як вони казали: відновлювати «ДНР» та «ЛНР». Цього я боявся найбільше.

Наступного дня о 9 ранку прийшов їхній головний із позивним «Міністр». Тримав у руках мій паспорт і знову назвав моє прізвище.

«А ти додому взагалі хочеш чи ні?»

А я не знаю, чи підстрибувати від радості, чи боятися. Кажу, що звісно хочу — до дітей.

«Я тебе ще вчора не міг знайти. Маєш 15 хвилин на збори». 

Нас відпускали разом із моїм знайомим, Олегом. Дали настанови: «Ви тепер живете в росії, тому не передавайте жодну інформацію телефонами, не корегуйте вогонь. Житимете спокійно, і все буде добре». 

Як виявилося, нас вирішили відпустити, тому що приїздило російське керівництво, і військовим на місці дісталося за умови, в яких нас тримали. Пів сотні людей у маленькій кімнатці, де ми задихалися, по стінах текло, тож можна було легко захворіти. Їм сказали або міняти людей, або залишити щонайбільше 20, а решту відпустити.

Нам віддали документи, сказали йти до Козачої Лопані й не сходити з траси, тому що всюди були міни.

Ми йшли кілометрів зо три, і я постійно чекав пострілу в спину. Пройду кілька кроків — і озираюся. Не вірив, що нас можуть так просто відпустити.

Ми дійшли до повороту, і в мене почали трястися руки — невже я повернуся додому? На блокпосту нас знову зупинили. Там стояли чоловіки у чорній формі «поліції», в яру була схована російська техніка.

Перевірили, запитали, звідки ми. Один іще уточнив, чи причетний я до війни, АТО. «Ні», — відповів я з переляку.

Нас відпустили, і місцевими стежками ми дісталися дому. Я сів на поріг і почав ревіти. Не думав, що після всіх тортур доберуся до батьківської хати. Я постійно оглядався й дивився на будинок — хотів переконатися, що це правда

«Машина проїхала, а ти вже біжиш до вікна й перевіряєш, чи це не до тебе»

На другий чи третій день я попрямував до вокзалу. Підійшов до російських військових із паспортом: кажу, що АТОвець, чи треба мені відмічатися? Бо тут траплялося таке, що з тими, хто ховався, вчиняли ще жорсткіше. Сказав, що був «на нулі» — так росіяни називали Гоптівку.

Мене завели у вокзал і знову почали переписувати особисту інформацію.

Пообіцяли, що більше не чіпатимуть, якщо мешкатиму за місцем реєстрації.

Після цього я почав багато працювати на городі. Усе садив і садив, щоб нічого не брати з рук росіян. Навіть тютюн собі виростив.

А втім, параноя після Гоптівки не минулася. Один раз копнеш — і дивишся на подвірʼя. Машина проїхала, а ти вже біжиш до вікна й перевіряєш, чи це не до тебе.

За три місяці до мене постукали у двері — і знову повезли на перевірку. Здавалося, що цей «день бабака» ніколи не закінчиться. Мене намагалися змусити здавати тих, хто користується телефонами.

Довелося вигадувати, що мене й так усі місцеві боялися як АТОвця, а тепер почали ще більше — бо ж мене забирали й катували. Розповідав, що не маю здоровʼя кудись ходити, що мочуся ночами, досі випорожнююся з кровʼю.

Мені віддали паспорт, телефон і знову пообіцяли, що більше не чіпатимуть. Наказали, щоб я лікувався вдома.

Словом, їм потрібні були нові жертви. Що вони могли взяти з тих, з кого вже все вичавили?

Більше до мене не приходили.

Ніби ще один апокаліпсис

Приблизно о першій годині ночі напередодні звільнення почали сильно гупати. Я підбіг у трусах до вікна, побачив, що якийсь військовий гатить у мої ворота. Думав, що знову заберуть на підвал. Я ж не знав, що це вони тікають. Перевдягнувся, накрився ковдрою, випив валерʼянки — і так вдалося задрімати.

Зранку — тиша, ніхто не стріляє. Ніби ще один апокаліпсис. Я не розумів, що робити.

Приїхав у центр, а там місцеві знімають окупантські плакати, прапори їхні стелять на трасу. Наші машини з військовими заїжджають, люди кричать. До селищної ради треба добігти 100 метрів, а в мене ноги ватяні, підкошуються. Не вірив, що таке може бути, що нас звільнять.

Пізніше я проходив нашу фільтрацію. Давав показання, які зафіксували в заяві та протоколі. За нашим законодавством це стаття про незаконне позбавлення волі.

Обіцяють компенсації, але найбільше мене хвилює здоровʼя і психолог. Хоча під час служби я мав у підпорядкуванні роту, тож був для вояків і батьком, і психологом.

Я ходив на ті місця, де мене катували. Першого разу було дуже страшно, не міг і слова вимовити. Зараз уже легше згадувати. Я розповідаю свою історію і хочу, щоб навіть у віддалених країнах, де ніколи не чули про Україну, люди знали, що росіяни роблять з нами.